Озеро

Оповідання про осінь

За нашою хатою, на луках, є озеро. Воно начебто й невеличке, проте місця на ньому ставало всім: і гусям, і диким качкам, і рибі, і нам...

Зимою на озері ми в хокея граємо. А як захурделить і замете кригу снігом, знаходимо інші забави. Прогортаємо на озері дороги і ходимо по тих «дорогах» одне до одного в гості.

От я прогорнув дорогу, обставив її паличками — «електричними стовпами». Дорога у мене з поворотами, через всеньке озеро, аж до джерельця, там — «місто». У мене — Київ. У Люби Величко — Москва. У Петька Кургузенка — Токіо. Цікаво! Шкода тільки, коли старші хлопці з лопатами та мітлами набіжать, — чистити. Тоді вже озеро їхнє. Хоч-не-хоч, а треба шукати іншу розвагу.

Зате влітку озеро наше. Із старших в ньому ніхто не купається,

воно їм по коліна. А нам, хоч і по коліна мулу, зате води аж по самісіньку шию. Купаємося! Треба тільки не дуже бовтати воду, бо, як розгуляємось, буває, то вдома потім вуха намнуть. Або ще й в бочку з водою вкинуть — щоб одкисав.

На озері аж до самісінької осені живуть дикі качки. Осока там височенна — сховатись є де. Ото вранці, як женеш корову на пастівиик, дивишся, а над озером — хмари. І великі, й малі. І видно через отой туман, як дикі качки по воді плавають.

Однієї осені, коли саме копали картоплі, бачу, до озера мотоцикли з’їжджаються. Позлазили, з них якісь дядьки, повдягали довжелезні чоботи і давай озеро з усіх боків обходити. Всі качки враз у небо знялися, аж почорніло навкруги. І тут як гримоне: бах-бах-бах! Одна качка раптом здригнулася і впала: я побачив, як захиталася осока між її крильми. Щось таке давке й пекуче стиснуло мені горло- Не розбираючи дороги, я полетів додому.

— Мамо, матусю, проженіть їх, — кажу, — проженіть...

— Та то ж, — кажуть, — не наші качки та й озеро не наше, як я їх прожену? Та й стрілять їм, мабуть, можна. Ондечки вчора по районному радіо казали, що відкрилось це кляте полювання.

А мисливці вже полізли далі, за озеро, в очерети. Сам не знаю, звідки взявся в моїх руках молоток і великий цвях. Підповз тихцем я до тих мотоциклів і давай гвіздки в колеса заганяти. Пригадав, як щось подібне у кіно бачив: наші партизани фашистам шини проколювали.

Від мотоциклів мене відтягли мама. Вони бідкалися й ойкали.

— Ой, що ж буде? Що ж ти, дурненький, накоїв?!

Мама мене не били, тільки гладили по голові й плакали.

На ранок батька викликали в сільраду. Видно, запримітили дядьки, як я біля мотоциклів крутився.

— Оце так услужив, сину, — сказав батько, тільки-но повернулися додому. А потім уже до матері:

— На ось, Маріє... Син премію нам виписав, — і подав матері якийсь папірець. Згодом мені сказали, що тато заплатив великі гроші за оті мої колеса.

— Воно, може б, нічого й не було... Та вчора ж у тій кумпанії і голова сільради був, і бригадир наш, і з району якесь начальство. Кажуть: розплачуйся тепер, хазяїне, коли такого харцизяку випанькав, — розказували потім тато.

Тепер я сам собі й думаю: чи прилетять наступної весни качки? Хотілося б. Та краще хай не прилітають...