Закон роду

Оповідання про осінь

Слухайте, що я придумав! Може, бачили, вчора кіно по телевізору по­казували? Там один дядько другого цигаркою пригостив, у яку пороху напхав. Той затягнувся—бах-бабах! Вибух! Дим! Лице в дядька чорне-чорнісіньке. Тільки зуби і очі блищать. Сміхота! Так ото я теж таку цигарку підготував. Пороху, правда, не дістав. Довелося головки з сірників зчищати. Намучився. Але ж і цигарка вийшла! Як у кіно. Тепер би придумати, як її дідові непомітно підкласти. Ходімо до нього під повітку. Він дошки чис­тить. Бачите, яка довга стружка з ру­банка вилазить, звивається, як гадю­ка. Розправиш її, а вона — назад, наче жива.

— А принеси-но цигарку, онучку. Нам цього й треба!

— Беріть, дідусю.

Дід дякує, сідає на дубовий окоре­нок, чиркає сірником.

Що зараз буде? Чи так смішно, як у кіно? Що робитиме дід? Злякається? Лаятиме? Битиме мене? Ну й правиль­но, якщо битиме. А може, поки не піз­но — признатись і сказати, щоб дід викинув цигарку? Пізно. Цигарка спа­лахнула! Ой! Хоч і чекав я вибуху, а злякався.

А дід і оком не змигнув, наче й не трапилось нічого. Затягнувся решт­ками цигарки:

— Не балуйся, внучку...

Боже, як соромно! Що я наробив! Тікати треба світ за очі! У хвіртці на­літаю на бабусю:

— Чого це ти ревеш?

— Д-ді-д... — сльози не дають до­роги словам.

— Що дід? Набив тебе? — стурбо­вано питає бабуся.

— Ні...

Затинаючись, розказую бабусі все, як було: і про кіно, і про сірники.

— Пустий ти, пустий, — бідкається бабуся. — І що з тебе виросте? Вар'ят який-небудь. Чому б доброму вчився, так ні. Тільки шкоду переймає. Скажи, як ти смів сірники брати?

— Я більше не буду...

— Гріш ціна твоїм словам: тобі по­обіцяти, що дурному з гори збігти.

— Пробачте, я справді більше не буду...

— Нема тобі прощення — старих людей не шануєш, як дикун якийсь.

— Шаную...

— Еге ж, шануєш. Очі тільки хотів дідові висмалити...

Бабуся вмиває мене, заводить до хати. Ставить на стіл борщ, глечик з молоком, дає скибку хліба і каже строго:

— Поїси і — спати.

Спати мені зовсім не хочеться. Неохоче сідаю на ліжко.

— Бабуню, розкажіть мені казку чи якусь давню історію...

На диво, бабуся відразу починає:

— Був колись такий закон — стреблять старих людей, які вже не могли роботу робить. Старший син виводив батька чи матір у глухий ліс і там кидав. А один чоловік пішов про­ти закону: пожалів свого батька, захо­вав його в землянці глибоко в пущі.

Рік живе старий, другий. Ніхто про те не знає. І впав на їхню землю невро­жай лютий, а за ним — холодна, за­тяжна зима. Все поїли люди, навіть те, що на насіння лишали. Розмерзлась земля, а сіяти — нічого. Пішов тоді син до батька та й каже: «Будемо погибать, тату. Усі разом...» І запла­кав. «Не плач, сину, — каже батько. — Є порятунок. Розбери стріху на хаті, розтруси її по полю, і зійде те зерно, що в колосках невимолочене лиши­лось».

Зробив син, як батько велів. А за ним і все село порозкривало свої хати. І зійшло жито, густе й могутнє, і був урожай невиданий. І прийшли до того чоловіка люди, і питали, хто навчив його так чинити. І чоловік признався, що порушив закон, не вигнав батька. Зажадали люди того діда. Він вийшов до них, сивий і згорблений, зіперся на костур і сказав: «Я смерті не боюся, давно готовий до неї. Убийте мене, а сина пожалійте, як він мене пожа­лів».

Заспокоїли діда люди і прийняли тоді новий закон роду — берегти й шанувати старих людей за роки, за мудрість, слухати їхню раду й чинити, як скажуть вони. І доглядати їх до самої смерті. А хто не виконає цього закону — буде проклятий на віки віч­ні...

Мені страшно. Виходить, я порушив закон роду? І це мені нема прощення на віки вічні? Чого ж я лежу? Бігом до дідуся!