Вірші про зиму

Рукавички, рукавички,

Чом у вас погана звичка?

Чом учора тишком-нишком

Заховалися під книжку?

Чом носили вуглячок.

Наробили дірочок?

Вранці ж впали у корито.

Бабця мусила сушити.

Потім влізли у рукав.

Ледве з татком розшукав.

А оце під частоколом

Загубили ви Миколу,

Мусить він ходить без вас,

Щоб провчити вас хоч раз!

Зимонько-снігуронько,

Наша білогрудечко,

Не верти хвостом,

А труси тихесенько,

Рівненько, гладесенько

Срібненьким сніжком!

Ми повибігаємо,

Снігу накачаємо

Купу за садком;

Бабу здоровенную,

Уночі страшенную,

Зліпимо гуртом.

Зробим очі чорнії,

Рот і ніс червонії,

Буде як мара!

День і ніч стоятиме,

Вовка проганятиме

З нашого двора.

Гляне ясне сонечко

В весняне віконечко,

Бабу припече;

Де й мороз той дінеться,

Геть від баби кинеться,

З ляку утече!

Ой яка чудова українська мова!

Де береться все це, звідкіля і як?

Є в ній ліс-лісочок, пуща, гай, діброва,

Бір і перелісок, чорноліс, байрак.

І така ж розкішна та гнучка, як мрія:

Звідкіля є й звідки, можна і звідкіль.

Є в ній хуртовина, віхола, завія,

Завірюха, хуга, є і заметіль.

Та не в тому справа, що така багата.

Помагало слово нам у боротьбі.

Кликало на битву проти супостата,

То звучало сміхом на полях плаката,

І за все це, мово, дякуєм тобі.

Скрізь одне жадання, і мета, і ясність,

Живемо, працюємо, як одна сім’я,

І краса новітня окриля сучасність,

Цю красу звеличує мова і моя.

Нас далеко чути, нас далеко видно.

Дмуть вітри історії в наші паруси.

Розвивайся й далі, мово наша рідна,

І про нас нащадкам вістку донеси.

Що не мова — чудо, диво.

Чув, наприклад, ти оці

назви — як звучать красиво

білоруські місяці?

Перший — студзень,

другий — люти,

третій місяць — сакавік,

а четвертий — красавік...

Місяці в болгар і нині

всі зовуться по-латині:

януарі, февруарі,

март, апріл, але другарі

назви знають ще й народні,

що живуть і по сьогодні.

Січень в них — великий Січко,

лютий — менший Січка брат,

і тому малий він Січко,

хоч зима й не йде на спад.

Березіль же — баба Марта...

І живий тут кожен місяць:

той ріку скував не жартом,

той чобітьми глину місить.

Все підмітили народи, —

календар життя природи!

Дивовижно йдуть у парі

і январь і януарі!

Все красиве, все погідне

у сплетінні запозичень,

і близьке всім нам, і рідне —

січень — студзень,

Січко — січень...

Чуєш? Наче нив подзвіння,

щойно вистигне колосся...

Із прадавнього коріння

проросло, переплелося...

Повернулися гусоньки рано,

А земля ще в біле убрана.

Повернулися гуси додому,

Принесли з моря краплю солону.

Посідали

І мовчки голосять —

Позмерзали у ніженьки босі.

Ой ви, гуси,

Гусяточка сірі,

Чом так рано

Сюди прилетіли?

Гуси низько

Голівоньки хилять.

Гуси тихо

У відповідь квилять:

«Як журитися

В краї чужому,

Краще мерзнуть

У рідному домі».