Треба

Оповідання про весну

Я прийшов додому раніше, ніж завжди. Мама висловила міркування:

— Мабуть, якась планета іншим боком до землі повернулася.

— Чого? — здивувався я.

— Що ти одразу ж після уроків додому з’явився.

— А-а-а... — сказав я. І подумав: «А чому б мені не стати зразковим? Що, Вася Костик гірший за інших? Ось дам собі слово... Вивчу уроки... Одразу ж... І тільки після цього піду гуляти...»

— Ти що, знову до школи збираєшся? — спитала мама. — Книжки перебираєш.

— Ні! — мамі не кажу нічого. — Просто складу акуратно...

Мама здивовано стенула плечима. І поставила мені їжу.

Їм. Надворі сонячно. Горобці ганяються один за одним. Один подібний до Петька Софіяна... Петько, мабуть, вже на вулиці. І Вадим. А може, не починати з уроків?.. Я ж іще не дав собі слова. Я ще тільки збирався давати. І ніхто ж про це не знає. Я можу його ще переглянути. Почати не з уроків. Почати з прибирання квартири. Мама ось піде з обіду. Я візьмуся... Поприбираю геть усе. І спальню, і прихожу, і кухню... А поки вибіжу надвір...

Полегшено зітхнув. Ніби гора з плечей зсунулася...

Ганяємо м’яч. Вадим як вдарив — м’яч між гіллям на дереві зачепився.

Петько поліз. Відчахнув гілляку. І розірвав штани.

Тут наче з-під землі виросла Петькова мама. Почала лупцювати Петька і промовляти:

— Це за штани! Це за штани! Віддалік стояв якийсь дядько. Сказав:

— А чому ви не кажете: «За дерево! За дерево!»? Штани можна завтра нові купити. А дерево двадцять років росте.

Петькова мама і дядько почали сваритися. Ми з Вадимом пішли. Він — додому. Я сів біля будинку на лавці.

І тут згадав, що дав собі слово поприбирати в квартирі.

А надворі так гарно. Квіти цвітуть. Бджоли літають. Пташки щебечуть. Зовсім не хочеться заходити в квартиру.

Може, сьогодні не починати перевиховуватися? Може, переглянути і це слово? Ніхто ж не знає, що я його давав. Я ж сам собі, а не по радіо. Чи в газеті...

Правильно! Почну із завтрашнього дня... З ранкової фіззарядки.

Знову ніби скеля з плечей зсунулася...

Дивно. Одне слово, а яке воно важке...