Універсальні ліки (Фантастичне оповідання)

PDF Print E-mail

Оповідання про літо

Автор: Ігор Росоховатський   

— Петько — боягуз! — вигукує Олег.

— Злякався! Еге ж, Васька зля­кався! — пискляво підтакує Ніна.

Я прикидаюся, ніби не чую. Спро­буй заперечити — ще більше драж­нитимуть.

А сам Васько намагається трима­тися від мене подалі. Хто-хто, а він-бо знає, чи я боюся його. Добре знає. Та машинку все ж таки насмілився поцупити. Ту, що зробив мені тато. Всі хлопці милувалися нею. Двер­цята відкривалися ніби справжні, кермо працювало, повертало колеса. Таку машинку в магазині не купиш. Таку може зробити лише мій тато! Я сам чув, як дядько Віктор шаноб­ливо казав йому: «Тобі б генераль­ним конструктором бути, а не простим комбайнером». А татко за­сміявся й відповів: «Там голови ро­зумніші від моєї є...»

Після уроків Васько вискочив з класу першим. Тільки закуріло. Шукай вітра в полі.

А я цього разу пішов додому сам, щоб хлопці не дражнили. Йду повз чагарі, що понад ставом ростуть, чую гамір якийсь, тутукання. Ніби машина. І голос знайомий.

Тихенько відхилив кущі, бачу — Васько з моєю машинкою грається. Портфель на гараж перетворив. А з підручників і зошитів автостраду вимостив.

Підвів Васько голову — мене по­бачив. Схопив машинку, сховав за спину. Голову у плечі увібрав. Че­кає, що зараз я його стукну.

Та я слова таткові пам'ятаю. Він їх марно не скаже.

Дуже свербіли в мене долоні. Я їх навіть потер одна об одну і про всяк випадок у кишені застромив.

— Тато мені іншу зробить, — ска­зав я Васькові, старанно відводячи погляд від машинки. — А цю... Вва­жай, що я її тобі подарував.

Розвернувся я круто, пішов геть. Швидко пішов, щоб часом не пере­думати. Ще й гілка по очах цьвохну­ла. Слова таткові пригадав, що Васька жаліти треба. Батька в ньо­го немає, сама мати, та й та хвора.

Підійшов я до верби, що росте бі­ля самого повороту шляху, як рап­том з-за неї назустріч мені хтось ру­шив. Спершу я й не розгледів хто. А потім бачу — дві постаті, мовби з густого туману зроблені.

— Не бійся, хлопчику, — сказав перший незнайомець.

— Так, так, не бійся, — підхопив другий. — Ми не заподіємо тобі лиха.

— От іще, чого це я маю вас боятися, — відповідаю їм і міцніше ногами в землю впираюся. — Я знаю, хто ви такі.

— Знаєш? — здивувався перший.

— Авжеж. На людей ви не схожі. Виходить — мешканці іншої плане­ти. Інопланетяни. Я про вас опові­дання фантастичне читав. А звідки ви прилетіли?

— Він знає! — зрадів перший.

— Знає, знає. Розумний хлоп­чик, — підхопив інший. — Ми при­летіли з шістнадцятої планети сузі­р'я Стрільців. Ось уже сотні років подорожуємо ми серед зірок, шу­каємо, хто б нам допоміг.

Стільки горя було в його голосі, що мені зробилося шкода не­знайомця.

— Чим же вам можна зарадити? Вони обидва стрепенулися:

— Це він! Безперечно. Той, хто нам потрібен!

— Ми вже давно стежимо за то­бою, — сказав другий. — Ми бачили, як ти вчинив зі своїм товаришем. Тож допоможи і нам, нашій планеті.

— Я? Допомогти цілій планеті?

— Так, так, саме ти, — він навіть став пританцьовувати на радо­щах. — Як добре, що ми тебе зна­йшли!

— У нас на планеті спалахнула страшна епідемія, добрий хлопчи­ку. Жителі несповна розуму, наки­даються один на одного і відби­рають різні речі або навпаки — за­биваються в дальні кутки, в печери і не виходять звідти місяцями. За­води й фабрики зупинилися, поля занедбані. Лікарі не ходять до хво­рих, водії і машиністи відмовляють­ся возити планетян. Гинуть тисячі...

— Тоді вам негайно треба зверну­тися до Степана Гнатовича. Це го­ловний лікар нашої лікарні. Він та­кий хороший лікар, що кращого й годі шукати.

— На нашій планеті багато хоро­ших лікарів, — мовив перший.

— Найкращих спеціалістів. Та­ких не знайдеш і в інших сузір'ях. Багато з них навчалися по двісті років, — додав інший. — У наших клініках — найкращі прилади, які тільки можна собі уявити.

— Але в такому разі хто ж вам допоможе? — здивувався я.

— Ти, добрий хлопчику, ти. Як добре, що ми знайшли тебе. — Він дістав з кишені маленький прилад з екраном і попросив: — Дивися пильно на екран.

— Думай про тих, кого побачиш на ньому. Прагни їм допомогти! — підхопив другий.

На екрані заметушилися тіні, по­тім з'явилось чиєсь заплакане об­личчя. Далі я побачив безліч таких самих істот. Одні лежали в лі­карнях, інші — у своїх домівках, заставлених різними речами, тре­ті — в похмурих печерах, та всім їм було однаково погано. Мені стало прикро від того, що я нічим не можу їм зарадити.

— Шкода, — сказав я іноплане­тянам, — не можу придумати, як вам допомогти...

— Ти вже допоміг! — вигукнув інопланетянин. — Поглянь сюди.

На екрані з'явилися ті ж самі істоти, але почувалися вони значно краще. Ось двоє взялися за руки і посміхалися одне одному. Ось один обійняв іншого, мовби вони давно не бачилися...

— Їх врятовано! Тепер вони поч­нуть працювати. Ось уже працює система постачання енергії! — радіс­но вигукнув інопланетянин. — Уся наша могутня техніка знову прийде в рух. Врятовані! І все це завдяки тобі, хлопчику!

Я зніяковів. За що мені дякувати? Адже ж я нічого для них не зробив.

— Треба йому пояснити, — сказав перший інопланетянин, і його об­личчя посерйознішало. — Наука і техніка на нашій планеті розвива­лись мільярди років. Ми досягли небувалих успіхів, але розучилися співчувати одне одному, розучилися жаліти й любити...

— Саме так, любити іншого! — підхопив другий. — Коли ти спосте­рігав картини лиха, ми передавали твої почуття через підсилювачі на приймачі нашої планети. І ці щирі почуття привели в рух цілу цивілі­зацію. Дякуємо тобі, хлопчику.

 

Знайомтесь: книжка!

Лолл Кірбі "Я можу врятувати планету"

13_07_2022_1Як дитина може врятувати планету? Наприклад, прочитавши цю книжку.

Детальніше...

Опитування №11

Що читаєш влітку?

Літературу за шкільною програмою - 24.2%
Додаткову літературу - 33.3%
Обидва варіанти - 42.4%

Всього голосів: 33
голосування за це опитування закінчилось на: 31 серп. 2019 - 00:00
Електронний каталог
Віртуальна реальність
Переможець конкурсу