Довгі ноги

PDF Print E-mail

Оповідання про весну

Автор: Юрій Збанацький   

Ще трохи — і мала бути партизанська застава. Вже думав, що всі біди та небезпеки позаду, а воно враз:

— Хальт!

Перед фашистами стояв хлопчик, так, може, йому років одинадцять, може, дванадцять, але не більше. В стареньких штанцях з полотна, в такій же сорочечці, в парусиновому піджачку з чужого плеча, босий. В очах ані переляку, ані подиву, тільки брови хмуряться досадливо.

— Теля загубилося. Бо як почали гахкати та мотоциклами грати, то воно задерло хвоста та й ходу. А мати каже: «Йди, Санько, розшукай, а як не знайдеш, то без теляти і додому не вертайся».

Нічого не сказали, повели кудись хлопця, видно, до старшого. Йшов покірно, знай своє торочив:

— Воно в нас, капосне, таке норовисте, що й не скажи. Ледве тільки машина тиркне або хто з рушниці пальне — так і пішло гуляти. Хіба ж я вперше його шукаю? Бувало, що казна-куди забіжить, за тридев’ять сіл знаходив.

Чалапає по мокрій землі босими, порепаними ногами, а за ним аж двоє з автоматами напоготові, немов хтозна-якого злочинця спіймали.

Невдовзі до штабу припровадили, старшому доповіли.

Тепер Санько опинився у самому котлі ворожому, солдати німецькі та поліцаї його відштовхували то в один бік, то в другий, вони чогось метушилися, галасували, перелаювались, а Санько до всього придивлявся й прислухався, намагаючись хоч що-небудь збагнути.

Скоро й на допит покликали. Санько як переступив поріг, так і серце йому тьохнуло, а ноги стали і короткі, і неслухняні. Відразу збагнув: такої честі достукався — до самого генерала покликали. Ого! Значить, тут не простим походом до партизанського лісу, тут таким пахне, що й тісно буде в лісі, недаремно фашисти генералів сюди посилають. І в нього защеміло біля серця — ой, як треба поспішати, ой, як треба швидко повідомити!

Йшов партизанський розвідник з пастушачою торбинкою за плечима, а в торбинці — з десяток гниличок, увесь пастухів сніданок. Неймовірної ціни вантаж — важливі для партизанських командирів вісті — в голові ховав. Все в ній було записано: і які шляхи-дороги пройшов, і скільки де війська бачив, і гармат ворожих. А тепер ще й з генералом фашистським зустрівся.

— По теля мати послала. Таке неслухняне, таке вреднюче — лиш мотоцикл зачихає, а воно задерло хвоста та й навтікача, — сміливо доповідав йому Санько.

— Звідкіля й куди йдеш? — знають своє.

— А йшов я звідтіля, — кивнув головою, вказуючи ту сторону світу, з якої він сюди заявився, — а куди йшов, то й сам не знаю, бо заблукав геть, сліду шукав, бо воно, як забіжить, то й зі свічкою не знайдеш.

— Село... село як зветься? Де ти жив?

— А, село? Так село наше далеко, звідсіля ж не видно, це треба довго машиною їхати, а пішки йти ще довше.

— Я питаю: як село зветься?

— Це ж яке село? Звідки я йду? Так я йду не з одного села, я їх багато перейшов, а теляти ніхто не бачив або кажуть, що туди побігло...

— Як зветься село, де ти живеш?

— Так Відрубним звалось, а потім перейменували, а коли ваші прийшли, то ще раз перейменували, так що я не знаю, як воно точно зветься...

Фашисти, ті, що бовваніли за спиною в генерала, на карті нишпорили, потім прогелготіли щось на вухо генералові. Той стомлено хитнув головою.

— Хто тебе послав у розвідку?

— Так мати каже: «йди, Санько, шукай та без теляти й додому не приходь». То я й пішов, так хіба ж його знайдеш?

Генералові швидко набридла та розмова, і Санька витурили геть. Роздягли до голого, штанці обнюхали, сорочину, в піджачку навіть підкладку випороли. Торбину вивернули, гнилички поперерізували навпіл. Нічого не знайшли, а в розвідникову голову не заглянеш. І все на своє навертають:

— Ти партизанський розвідник. Розповідай начистоту.

А Санько знає своє:

— Я — розвідник? Хо — вигадали!

— Ми знаємо.

Потім Санькові дали спокій. Знову до генерала побігли. Генерал байдуже сидів у кутку, а Санько спідлоба позирав — усе офіцерські чини виловлював та солдатів підраховував — розвідникові те не завадить.

Скоро повернулися, веліли збиратися. Із штабу вивели, потягли кудись вулицею. Йшов, а назустріч велетенські автомашини мчали з ревом, в автомашинах — солдатів повно, до кожної гармата причеплена.

Крадькома все те оглядав, підраховував, прикидав. Навіть забув, що ззаду двоє з автоматами чалапають, його аж пропасниця била од хвилювання — отакі речі бачив на власні очі, отакі вісті мав принести до загону.

Автомашини пробуксували, за ними поповзли танки, а він ледь чалапав ногами, не помічаючи холодної грязюки, та все підраховував, та все примічав, боячись щось пропустити, щось забути.

Проходили останні танки, коли його спрямували в бічну вуличку, вивели на якийсь пустир, на забуті сільські глинянки.

Він пішов швидше. Бачив перед собою вдалині знайомий ліс. Там його ждуть, там хвилюються, там дуже потрібне все те, що він зібрав за час своїх небезпечних мандрів. І він не йшов, а біг би, коли б не причепились оці двоє з автоматами. І він таки чкурне зараз від них, у нього ноги довгі. Хай ось тільки оці глинянки минуть та до отих чагарів наблизяться...

Санько вірив у свої довгі ноги. В той час він не думав про те, що за хлоп’ячі швидкі ноги куди швидша ворожа куля.

 

Знайомтесь: книжка!

Люлечки – дарувальники снів. Охрименко Л., Пірог Є.

27_05_2024_1А ви знаєте, хто такі Люлечки? Ще б пак! Про їхню родину повинні знати всі,

Детальніше...

Опитування №11

Що читаєш влітку?

Літературу за шкільною програмою - 24.2%
Додаткову літературу - 33.3%
Обидва варіанти - 42.4%

Всього голосів: 33
голосування за це опитування закінчилось на: 31 серп. 2019 - 00:00
Електронний каталог
Віртуальна реальність
Переможець конкурсу