«Цілунки птахів» Мирослав Аронець

«Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — живопис, який чують» (Леонардо да Вінчі),

— слова, які недарма знаходимо на початку збірки. Справді, у мистецтві, особливо в одному з його видів — поезії, чимало таємниць.

Тема війни посідає помітне місце у збірці «Цілунки птахів». Авторська інтерпретація особистих думок і вражень, стосовних воєнного досвіду сучасників, націлена насамперед на сакралізацію всього того, через що «йде війна за наше життя» (М. Аронець). Поет безпосереднього стає голосом тих, у кого пам'ять про біль ще жива, хоч сам не є учасником бойових дій («Як забути день, // що раною кричить // в твоєму серці на полі бою, // як усміхнутись до тебе, // хлопче, // коли між нами сльоза // твого болю.»). Зауважимо, що в багатьох віршах Мирослава Аронця не тільки прокладено плавний місток від зовнішнього — реалій повсякденності поміж тривог — до внутрішнього — переживань ліричного суб'єкта, у них прочитуємо взаємозумовленість природи з війною, яка з нею наче співвідгукується («В бетоні міста // вибухи ракет, // дороги впали з крісла // й заховалися // в цегляні жакети // зруйнованих хат, // а на озерці // людської сльози // весна заіскрилась // й до неї бігла // зелена трава // з портретом на квітці // героя страшної війни.»).

Серед віршів — не тільки розповідь і сповідь поета про обставини і час, які болісно проживає суспільство, а й присутній образ самого поета, неабстрагованого від дійсності, якій залишено «обтяті» слова, дороги і сльозу, які в сукупності наче утворюють спільну метафору втрат («Обтяті слова — // щось недосказано, // обтяті дороги — // до мети не дійшов, // обтята сльоза — // кров´ю стекла — // стою один // війною обкрадений.»). Не менш органічним є вибір автора написання поезії у формі верлібру, яка дає змогу уникнути «естетизації» війни — обрамлення емоційного змісту й повноти експресії («серця люті», «ненависті і підлості») римами й правилами віршування («Кипить земля // у вариві війни — // метал і серця лють, // ненависть і підлість // глибша неба // Сльози не треба — // тільки бій!»).

Потенційний читач не знайде у збірці тематичної великомасштабності, їй протиставлено духовну місткість поезії, незавуальованим нагромадженням зайвих слів, — одна з чи не найважливіших ознак ідіостилю автора. Хоча зміст віршів знаходиться наче на «поверхні», при прочитанні не виникає потреба в зусиллях занурення в підтексти — їх немає, однак оприявлення реальних картин життя у поетичному Слові позначене більшою цінністю, ніж спроба експериментального новаторства, посягнувши на яке, деякі автори надто прагнуть здивувати віршами, таким чином безрезультатно претендуючи на першість, поки не зрозуміють, що нечесні у ставленні насамперед не до когось — до себе.

Як завершення, замість концептуалізації висвітленого вище, наведемо рядки поезії Мирослава Аронця, поліфонічні за звучанням, які потрібно відчувати, бо сповнені теплотою і максимальною віддачею, аніж прочитувати логічно. Це своєрідна поетична декларація автора — поєднання світосприйняття з філософським ідеалом свободи, що заслуговує на позицію як епіграф нашого матеріалу, хоч поетичні образи більшою мірою традиційні, аніж оригінальні, однак з індивідуальним стрижнем.

Отож: «Мій світ — як сталева броня, //мій світ — як крила орла, // що злітає у всесвіт добра, // де на вістрі меча // з сонцем обнімається воля.»

Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ