Вуличка мого дитинства

Це була звичайна вуличка.

Липи. Лави. Квітники.

Школа. Біля школи — «Булочна».

Блиск веселої ріки.

Пофарбовані парканчики,

і кульбаби, і коза,

і морозиво в «стаканчиках»,

і фонтанчик, і базар.

Я ходила до дитсадика.

А за мною котик Лис.

А в зелених палісадниках

синьо півники цвіли.

Пахло кропом з магазинчика,

півень радісно кричав,

а бабусі на ослінчиках

колихали онучат.

А дорослі все балакали

про незрозуміле нам.

І частенько мами плакали,

бо була тоді війна.

Що таке війна — збагнула я

в літній день біля ріки,

коли небо затягнулося

чорнохмар’ям літаків.

І моя маленька вуличка

спалахнула з краю в край —

школа, біля школи — «Булочна»,

двір, і липи, і сарай.

Як будинки з криком падали

в палісадники лицем!

Я боюсь про це і згадувать.

Я боюсь писать про це.

Я живу на іншій вулиці.

Знову мир. І тиша знов.

В синім небі розгорнулися

Паруси новобудов.

Та іноді серце все-таки

озирається назад.

Де дівчатко у беретику?

Де фонтанчик? Де базар?

Школа. Біля школи — «Булочна».

Сквер синичками дзвенить.

Я зітхаю: рідна вуличка

не вернулася з війни.