Лелеченьки

Юрко, сидячи на товстій гілляці старої шовковиці, дивиться на ши­рокі зелені луки, на сіру смугу асфальтової дороги, на сизі схили, за якими сховалося містечко. Але ось його погляд зупиняється на їжакуватому гнізді, що на хліву. Частина хліва вкрита толем, решта ж вистелена старезною, аж почор­нілою, соломою. Дід Клим наполя­гав увесь хлів укрити толем, баба вже було й згодилася, так онук за­протестував: це ж так гніздо зруй­нується. Сусіди теж підтримали хлопчика: веселіше в селі, коли є гніздо з довгоногими чорно-білими господарями. Це ж через них неве­лике село стало ніби знаменитим: хто б не їхав — у машинах, автобу­сах — усі дивляться, чи є ще гніз­до, чи не покинули його горді птахи.

Юрко щовесни чекає зустрічі з Ним і Нею. Він знає звички цих птахів, запам'ятав, що вони роблять уранці, в обід, увечері. Хлопчик любить мовчки дивитися, як вони, широко розпростерши крила, плав­но кружляють над луками або як годинами незрушно стоять у своєму гнізді. Та найбільше в них турбот, коли з'являються лелеченята.

А цієї весни Юрко з особливим нетерпінням виглядав лелек. Хотів їм розповісти, що восени йде до першого класу. Уже тепер, навесні, отак поза городами, понад став­ком бігає до сільської двоповерхової школи, спинається на носки, зази­рає у великі вікна, бачить там чепурних школярів, які уважно слу­хають учителів.

А одного разу, коли в школі ні­кого не було, задивився через шиб­ку в порожній клас. Там сонячні зайчики дрімали на партах, на чи­стій підлозі, біля вхідних дверей.

До хлопчика підійшов нечутно дід Улас, шкільний сторож. Юрко так злякався, що й слова не міг ви­мовити. Але той не сварився. Лише спитав:

— Учитися хочеш?

— Х-хочу!

Взявши за руку, дід Улас повів хлопчика по довгому шкільному ко­ридору. Потім простягнув йому дзвоника. Юрко спершу боязко, а потім сміливіше задзвонив. Мали­новий звук заповнив ущерть кори­дор, усі класи.

— Восени проведуть електродзво­ник... — сказав сторож і погладив пальцями потемнілу мідь.

— А до нас лелеки прилетять незабаром! — похвалився хлопчик.

— Ти скучив за ними?

— Аякже.

— Значить, прилетять. Правда, цього року пізня весна, вони й заба­рилися.

Невдовзі була перша весняна гро­за. Мигавиці так освітлювали бабу­сину хату, що видно було, як удень.

Юрко шаснув під ковдру, при­тулився до бабусі і стурбовано за­питав:

— А якщо лелеки попадуть під грозу?

— Вони сховаються під якимось деревом.

— А коли кругом буде степ? — не вгавав Юрко.

— Тоді сховаються в якійсь до­линці, в густій траві. Не хвилюйся, все буде гаразд, — з цими словами бабуся поправила на онукові ковдру.

Юрко полегшено зітхнув і, вже заспокоєний, міцно заснув.

Уранці у вікно, вмите грозовою зливою, зазирає веселе сонце. Юрко поспішає надвір, босоніж біжить по росяному споришеві, бризками з до­щової калюжі лякає курей і цуцика Пуфика, котрий дрімав собі побіля будки.

І раптом почув знайомі звуки. Глянув на гніздо й завмер: у ньо­му — Він і Вона.

— Лелеченьки! Де ж ви ховалися від грози? — спитав у птахів.

Ті у відповідь заклацали довгими дзьобами, мабуть, вітаючись із Юрком.