Вірші про весну

Пригріва весняне сонце.
В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем
клопітливі ластівки.

Вже останній сніг розтанув.
Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано
та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята
до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату,
мабуть, хочуть залетіть?

Відчини віконце, мамо,
хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками
я не буду їх займать!

Підлетіли. Відлетіли.
Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло
для своїх маляток дім.

Все працюють безупинно,
не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини
в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніздечко,
добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка
у м’якесенькім кублі.

Потім будуть пташенята,
ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати
все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила,
мати їх навчить літать —
так, як мама Ясю вчила
в книжці літери читать.

А тоді настане осінь.
Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси
на травичку, на спориш...

— Взимку ж, мамо, пташенятам
буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату
всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді далеко
полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки
і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі
тепло, весело, весна, —
прилетять пташки з-за моря
знов до нашого вікна!

— Старий каштан за вікнами

клас затіня! — сказали.

І от, щоб стало світло нам,

його взяли й спиляли.

Тепер свої густі гілки

до нас не тягне дерево,

і не свистять для нас шпаки

у кроні на перервах.

Травневі вогники свічок

не спалахнуть на сонці,

і плід, неначе їжачок,

не вмоститься в долоньці.

І вже на стовбурі вгорі

не з’явиться ніколи

старе рівняння школярів:

«Олена плюс Микола»...

Щоб стало в класі світло нам, —

старий каштан спиляли...

Зробили ніби й правильно,

та в класі темно стало...

Дві доби, неначе лютий звір,

Море шаленіло і ревло.

Уночі — ні місяця, ні зір,

Вдень — імли холодної крило.

А на третій ранок шторм затих,

Зник туман і сутінки бліді.

Безліччю іскринок золотих

Сонце заблищало на воді.

Ось тоді знайшли ми на кормі

Двох напівзамерзлих солов'їв.

Видно, заблукали у пітьмі,

Як з чужих верталися країв.

Милі безпорадні солов'ї —

Дві сіренькі грудочки малі,

їх чекали пущі, і гаї,

І тепло весняної ріллі.

Ми по черзі дихали на них,

Годував їх крихтами моряк,

А вони в долонях шкарубких

Не могли зігрітися ніяк.

Та коли повіяло здаля

Пахощами рідної землі,

Ожили, майнули з корабля,

Щоб озватись піснею в гіллі.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

Квітню мій заквітчаний,

місяць-квітничок,

виший мені, квітеню,

цвітом рушничок.

Синіми барвінками,

травами і ріками

та зеленими гаями

з червоними солов'ями.