Вірші про весну

Я візьму граблі й лопату

Та зроблю грядки в саду,

Посаджу на них я м'яту,

Чорнобривці, резеду.

Ще й пахучого горошку

Тут насію два рядки.

Посаджу тюльпанів трошки,

А скраєчку — нагідки!

Пройде теплий дощ весняний,

Гляне сонце золоте,

Тепле літечко настане —

І квітник мій розцвіте!

Будуть бджоли прилітати

По медочок до квіток,

Вийде мама, вийде тато

Відпочити в холодок.

Прийдуть подружки гуляти —

Теж в квітник їх поведу.

Буду квіти поливати,

Щоб скоріш цвіли в саду!

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік...

Багатого собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом, —

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою, —

Та й спать ляже, втомившися

Турбою такою.

Медонос весняний

Розпочався нині.

І гудуть невпинно

Вулики бджолині.

А дідусь між ними

Ходить на світанку,

Слухає, як бджоли

Дзумкають веснянку.

Бджоли дідусеві

Бороду обсіли,

Думали: то перший

Цвіт весняний білий.

Мине отак з півсотні літ,

І, може, з високості,

З чужих планет в наш рідний світ

Злетять незнані гості.

Вони свій срібний корабель

Спрямують з небокраю

Не на піски серед пустель,

А в поле біля гаю.

І, ще не бачивши землян,

Не взнавши навіть, хто ми,

Покинуть гості космоплан

І скинуть геть шоломи.

Повітря свіже, як струмок,

Наповнить їхні груди,

Під ноги ляже сто стежок,

Які втоптали люди.

Співучий шелест наших нив

Докотиться, мов пісня,

Розкаже, хто хліба зростив,

Яким у полі тісно.

Гостям назустріч вийде ліс,

Схиляючи вершини,

Озветься гомоном беріз,

Перекликом пташиним.

І подорожні мовчазні

Побачать вперше в світі

Ялину в темнім убранні,

Калину в білім цвіті.

В росі блищатиме гілля:

Торкни — і рине злива.

Ззирнуться гості:

— Це — Земля.

Яка ж вона красива!

Мрія полине із думкою вкупі

геть у далекі світа, —

крил не втинай сизокрилій

голубці, — хай вона вільно літа.

Чи пам’ятаєш ту казку-дивицю,

як-то колись принесла

тую живущу-цілющу водицю

дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,

бескиди й хвилі морські,

перелітала найвищії гори —

ала крильцята прудкі.

Так твоя мрія швиденько полине,

тільки їй волю даси,

і принесе з чарівної країни

краплю живої роси.