"Чемний" Миколка

Примчав Миколка до школи, не спізнився — саме перед дзвоником. Та чергова, дівчисько з червоною пов'язкою, біля дверей перейняла його. Ще й зауважила суворим го­лосом.

— Поглянь-но, якого бруду на­ніс. Чом ноги не витер?

Глянув Миколка — справді, сліди на підлозі. Надворі сніг з дощем. Онде які чорні сліди...

Притулив Миколка руку до гру­дей. І так вже ввічливо мовив:

— Візьми, будь ласка, ганчірку та витри підлогу. Ти своє чергуван­ня мусиш нести відмінно, чи не так? А мені треба до класу поспішати. А то спізнюся!

Обурена чергова тільки зойкнула, та Миколка вже біг сходами. Квап­лячись, він так штурхонув якогось малюка, що той аж упав.

— Ти чого штурхаєшся? — заре­петував малий, розмазуючи сльози.

— Пробач, будь ласка! — стенув плечима Микола й махнув іще на три сходинки вгору. І знову штовх­нув, уже іншого учня.

— Тобі що—місця мало?—спи­тав хлоп'як, потираючи забите об ґратки поручнів коліно.

— А ти не плутайся під ногами, коли бачиш, що я йду! — кинув Ми­колка. І додав, навіть трохи вкло­нившись: — Пробач!

До класу він забіг найперший. Смикнув за кіски Оксанку, яка са­ме відчиняла двері. Проте не забув сказати лагідним голосом:

— Спасибі, що пропустила. Бо мені ще треба вірш повторити.

Але Оксанка відказала сердито:

— Який ти невихований, Миколко.

— Дурниці! — відповів той. — Хіба я не кажу «дякую», «будь ласка», «пробач». А ти — «невихо­ваний, невихований». Ти, Оксанко, щось наплутала.

Та вперта Оксанка чомусь стояла на своєму.