Вірші про осінь

Букварі і читанки,

Парти в два ряди.

Наша перша вчителька

В серці назавжди.

Споришева стежечка,

Стежечка-мережечка,

Що водила нас

Ще у перший клас.

Сонце світлі зайчики

Сипле у шибки.

Кришать крейду пальчики

Пишуть палички.

Добре нам читається —

Вчителька всміхається.

А як хтось не зна —

Хмуриться вона.

Скільки розгадали ми

З нею загадок.

Скільки прочитали ми

Віршів і казок.

Стороною рідною

Дниною погідною

Йшли через покіс

У багряний ліс.

Наша перша вчителька

Інших науча.

Букварі і читанки їм вона вруча.

Споришева стежечка,

Стежечка-мережечка

Інших перший раз

Повела у клас.

Жалко і весело! Сльози і сміх!

Зелено, любо, і сіється сніг...

Зимно становиться... трави й квітки

Хутко вбираються в білі свитки.

В хустках всміхаються личка жоржин,

В смушках сховались коралі шипшин.

В ряднах нап'ятих стоять нагідки,

Всі чорнобривці наділи шапки.

Ніби всі вбрались на свято якесь,

Ніби зійшлись на весілля чиєсь...

Тільки з городу барвінок один

Дивиться журно в садочок крізь тин.

Журавлику мій сірий,

Ти вже летиш у вирій...

Курли-курли-курли —

Побачимось коли?!

Тобі услід кричу,

От-от і сам злечу.

Та голос долина:

— Жди, як прийде весна!

Вернусь, коли нова

Почне рости трава.

(Уривок з поеми)

Потяглися журавлі вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота, гірко плакав

З перебитим у лікті крилом.

А ішов собі хлоп’як через луки.

Запримітив сірому здаля.

Він узяв, як дитину, на руки

І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.

(Звідти смішно стирчав йому ніс.)

Мати вишила журавку сорочку.

Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.

І, коли відгуляла зима,

Якось вийшов цибато із хати,

Стрепенувся, злетів і — нема...

Похилився хлоп’як біля ґанку.

Від зажури ще більше змалів...

Коли це вересневого ранку

Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гуртку у кедах цибато

І сказав хлоп’яку:—Не журись!

Щовесни прилітатиму, брате,

Бо крилом я до тебе приріс.

Їхав козак за Дунай,

Сказав: — Дівчино, прощай,

Ти, конику вороненький,

Неси да гуляй.

— Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче;

Тільки подумай!

— Білих ручок не ламай,

Ясних очей не стирай,

Мене з війни зо славою

К собі дожидай!

— Не хочу я нічого,

Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

А все пропадай! —

Свиснув козак на коня:

— Зоставайся молода!

Я приїду, як не згину,

Через три года!

Тебе ж, мила, не забуду,

Поки жив на світі буду.

Коли умру на війні —

Поплач обо мні.