Вірші про осінь

Осінь усміхається, зітхає,

Золотом стіка додолу клен.

Сутінками року називають

Місяць листопад іще здавен.

Красне літо в вирій відлетіло,

Мов його ніколи й не було,

І вода у річці потемніла,

Ніби чорне ворона крило.

Сойка-непосида метушиться,

Дбає про запаси для зими:

Під коріння, в мох, в опале листя

Все хова й хова свої корми.

Де озоном в хащах лісу віє,

Де струмить по стовбурах смола,

Вже шишкар сосновий червоніє

І шишкар ялиновий пала.

А калина — у дозрілих гронах,

А калина — вся у снігурах,

Мов окропом бризкає червоним,

Барвами окриленими гра.

Дуб стоїть, як витязь древньоруський

У шоломі — і вартує шлях...

Скоро, скоро перелітні гуси

Нам притягнуть зиму на хвостах.

Вечоріє сонце непривітне,

Опливає воском, як свіча...

Скоро, скоро осінь перелітна

Зиму перелітну постріча...

Пізня осінь. Вже безлисті

Ясени, і клени, й липи.

Лиш берізки золотисті

Ще горять, як смолоскипи.

Білка мостить постіль з моху.

Стихли коники в траві.

Відкриваються потроху

Таємниці лісові.

У кущах, не знати звідки,

Умостилось кілька гнізд.

В них, либонь, жили чечітки.

Зяблик, іволга і дрізд.

На вербі — гніздо сороки,

Знизу кругле, наче м'яч.

Поблизу, за два-три кроки.

Мешкав тетерев-косач.

У гіллі синичка тенька.

Лущить зерна цілий день,

І від білочки опеньки

Поховалися за пень.

Гарячий серпень ще вчора

Блукав над струмочком чистим.

А нині вода прозора

Запахла осіннім листям.

На галявині широкій

Спіє терен чорноокий,

Пломеніє глід.

Жаром жевріє шипшина,

Червоніє горобина

І пишається калина.

Наче маків цвіт.

Лісове невтомне птаство

Буде нишпорити часто

Взимку серед віт,

І примерзлу горобину,

Зарум'янену шипшину.

Глід, і терен, і калину

Знайде на обід.

Стежка, озеро, стіжок —

Все у падолисті.

І в гніздечку для пташок

Задрімав сухий листок.

Наче у колисці.

Не те що гук — найслабший звук

У лісі ловить вухо:

То з хащ долине дятла стук,

То гілка трісне глухо.

То враз пахучу і важку

Шишкар упустить шишку,

Сполоха зайця в сосняку,

І їжака, і мишку.

А там ступа хтось крадькома —

Людина, звір чи птиця?

А може, зимонька-зима —

Холодна сніговиця?

Височенько чи низенько,

В кожушку чи в шубі —

Умостився Морозенко

На столітнім дубі.

От, мовляв, побавлюсь де я

Листям лопотючим!

Та й дихнув собі знічев'я

Вітерцем колючим.

Раз дихнув — і облетіли

Жолуді доспілі.

Ще дмухнув— і задзвеніли

Віти посивілі.

Потім дмухав без угаву

І згори і з долу,

Шарпав крону кучеряву,

Зовсім охололу.

Після хуги снігової

Голо в лісі й лузі.

Тільки дуб стоїть, як воїн,

В листяній кольчузі.

Чорний степ на виднокрузі.

Густо стелеться туман,

Ніби злився в чорній тузі

З сірим небом океан.

Кожна хмарка, кожна смуга

Сипле крапельки наниз;

Плаче осінь, ллється туга

Морем виплаканих сліз.

Сивий килим сріблотканий

Осінь-зрадниця снує;

На поляни крізь тумани

Дрібний дощик сипле, б'є.

За осінньою журбою

Світлих днів уже нема;

Швидко з білою габою

Прийде владарка-зима.

Давно вже попрощали нас

З-під неба журавлі,

Пташки замовкли у гаях,

І втихло на землі.

Вже ліс убрав

багровий стрій,

Зів’ялий лист паде, —

В гостину з півночі до нас

Грізна зима іде.

Припали квіти до землі,

Туман наляг кругом,

Ще день, ще два —

і всі поля

Заснуть глибоким сном.

Лиш розгулялися вітри,

Лісами зводять шум,

На нивах стебла гнуть сухі

І ломлять, мов на глум.

У хату діточки біжать:

«Де ділася весна?

Чому вже сонечка-тепла

І радості нема?»

Вже темна осінь надійшла,

Зів’ялий лист паде,

По листю повагом до нас

Грізна зима іде.

Вже неминуче буде сніг

З хвилини на хвилину...

Завіє сніг і наш поріг,

І в полі бадилину.

За ноги вхопить вітер дим,

А сніг і дим завіє,

Ще й білим язиком твердим

Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг

І пожене за вітром,

Останні яблучка із ніг

Зіб’є із віт над світом.

До айстр останніх припаде

Губами сніговими —

І тихо їм щось доведе,

І забіліє з ними...

Під самим садом обрій ліг

На сіру павутину...

Вже неминуче буде сніг

З хвилини на хвилину...